понеділок, 2 квітня 2018 р.

ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

3 квітня 2018 року вся Україна відзначатиме 100-річчя Олеся Гончара - Великого українця, світоча української нації, пейзажиста, лірика, письменника і публіциста, критика, громадського та державного діяча, етика та літературознавця, борця за мир і людські права, академіка НАН України, голови Спілки письменників, голови Українського республіканського комітету захисту миру, члена Всесвітньої Ради Миру, депутата Верховної Ради, Героя України.

Народився Олександр Біличенко 3 квітня 1918 року в с. Ломівка на околиці Катеринослава (нині м. Дніпропетровськ). Після смерті матері малолітнього Сашка взяли на виховання дідусь з бабусею у слободу Суху на Полтавщині. Там він ріс, там пішов у школу. Учитель вперше назвав його Олесем, а у класному журналі записали прізвище “Гончар”, за дівочим прізвищем матері. Так юний катеринославець Олександр Біличенко став полтавцем Олесем Гончаром. Після чотирнадцятилітньої розлуки, в 1935 році, студент Харківського газетярського технікуму Олесь Гончар приїздить у Дніпропетровськ, щоб зустрітися зі своїми рідними – батьком та сестрою. Старша сестра Олеся, Олександра Терентіївна Сова, оточила його любов’ю та увагою.

1941 року, склавши екзамени за третій курс Харківського університету, Олесь Гончар добровольцем пішов на фронт. Пізнав кровопролиття оборонних боїв, гіркоту відступу і полону, шквал атак і біль утрат. Після перемоги кавалер бойових орденів Слави ІІІ ст., Червоної Зірки і трьох медалей “За відвагу” старший сержант О. Т. Гончар продовжив навчання в Дніпропетровському державному університеті. Почуте, побачене, пережите на дорогах війни виплеснулося на сторінки таких відомих творів письменника, як повість “Земля гуде” (1947 р.), новел “Модри Камінь” (1946 р.), “Весна за Моравою”(1947 р.), романів “Прапороносці” (1948 р.), “Людина і зброя” (1960 р.), “Циклон” (1970 р.), “Твоя зоря” (1980 р.). Саме з воєнної поезії та прози народився Письменник Олесь Гончар, хоча перші літературні публікації з’явилися ще наприкінці 30-х років.
Проте не лише роботою жив письменник. У 1946 році в листі до друга В. Бережного він пише:“…Я, очевидно, оженюся, бо ночі дуже чудесні, дуже запашні, і я зустрічаю світанки в саду…”. І дійсно, передчуття не підвели його. Олесь Терентійович знайшов свою другу половинку, Валентину Данилівну, дружину і друга, з якою пліч-о-пліч пройшов через усе життя.
У творчому доробку митця написані в різні періоди історичні романи – “Таврія” (1952 р.), “Перекоп” (1957 р.); до них додалися твори, присвячені проблемам, що ставило вже мирне життя, – романи “Тронка” (1962 р.), “Берег любові” (1976 р.), повісті “Микита Братусь” 190 інформація і рецензії (1950 р.), “Щоб світився вогник” (1954 р.), “Бригантина” (1972 р.). Варто зауважити, що твори письменника перекладені 67 мовами народів світу.
Влада намагалася “приручити” письменника: високі посади і нагороди накладали певні зобов’язання. Проте саме завдяки визнанню і посадам Олесь Терентійович зміг багато зробити для української культури, для збереження української мови.
У 1959–1971 роках він був Головою правління Спілки письменників України. З 1973 р. О. Т. Гончар очолював Український республіканський комітет захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру. Академік Академії Наук УРСР. Лауреат трьох Державних, Ленінської, Шевченківської премій. Герой Соціалістичної Праці, Герой України. 
Проте творчий шлях письменника не був легким. Уперше критика обрушилася на нього, не сприйнявши новелу “Модри Камінь”, а за роман “Собор” Олеся Гончара чекала справжня “голгофа”. Твір став жертвою застійних явищ у суспільстві, переслідувався й замовчувався впродовж майже двадцяти років. Роман був спрямований проти духовного браконьєрства, безпам’ятства, кар’єризму і пристосуванства, адже автор щиро вболівав за чистоту людських душ. 
Великий і трудний шлях привів Олеся Терентійовича 1989 року на Установчий з’їзд Народного Руху України, 1990 р. – до голодуючих студентів на площу Жовтневої революції (нині – майдан Незалежності) і того ж року – до непростого рішення про вихід із лав комуністичної партії. 
Письменник – це нервова клітина нації” – саме так визначав своє місце в суспільстві Олесь Гончар. Йому боліла сирітська доля української мови на рідній землі, занепад культури, руйнування історичних пам’яток.
 Письменник пішов із життя 14 липня 1995 року. Але пам’ять про цю видатну історичну постать назавжди залишиться у духовному бутті нації.