Лінія людського життя від народження до смерті – це очевидна, зрозуміла річ. Людина народжується, дорослішає, розвивається, і кожен із цих етапів пов’язаний із народними звичаями й обрядами, що їх добре студіюють етнологи, підлітковими чи дорослими «кризами», яким присвячені літературні твори та праці психологів, тощо. Такі «звичні» речі, що змінюються в людських суспільствах дуже повільно, довго не приваблювали уваги істориків.
Тільки 1960 року французький дослідник Філіпп Ар’єс опублікував працю, де чи не вперше висловив теорію, що дитинство в європейській історії – змінне: античне, середньовічне й новочасне суспільства вкладали різні змісти в цей життєвий період. Він наполягав на тому, що до 1600 року ставлення європейців до дітей разюче відрізнялося від сучасного. Простіше кажучи, у середні віки дитинства «не було». З пелюшок дітей одягали, як дорослих, вони працювали на рівні зі старшими, а на зображеннях поставали скоріше як «зменшені» дорослі постаті. Та й батьки не мали з нащадками значного емоційного зв’язку: значна дитяча смертність спричиняла «відчужене» ставлення до малюків. Історики вже у 1980-х роках поставили теорії Філіппа Ар’єса під сумнів, але й досі складно сказати, як саме було насправді.
ДЖЕРЕЛА ДО ТЕМИ